В Морозівці під Києвом був тато Денис і мама Юлія, були в них двійко
хлопчиків – Ілля і Кирило. А потім прийшла війна, тато Денис Попович
вдягнув камуфляж, поїхав на фронт – і віддав життя, рятуючи нас від
окупації і побратимів від смерті. Лишилися тільки мама Юлія і Ілля з
Кирилком, тоді їм було 7 і 5 рочків. Іменем героїчного гранатометника
назвали школу в Морозівці. А потім Ілля пішов до школи. І військовий
комісар, що відпроваджував тата на фронт, прийшов до хлопчика Іллі – бо в
Іллі більше немає тата, котрий приведе його за руку на 1 вересня, тата
забрала війна.
Комісар прийшов, щоби подякувати за подвиг тата і
подарувати дрібнички до школи (бо для сиріт і вдів бійців немає
«дрібничок» - їм потрібна найменша допомога, але важливіше – увага і
пам’ять). Але директорка Морозівського НВО імені Дениса Поповича,
Вікторія Миколаївна Чіхман, не дозволила ані привітати хлопчика Іллю,
ані урочисто вручити подарунки сироті від військових – як знак, що
подвиг його тата не забутий, і сина героя не залишать без підтримки й
захисту.
Аргументів директорка (поки директорка, сподіваюсь; дуже ненадовго директорка) навела два:
- нібито вона не може допустити офіційну особу на лінійку, бо то загальне розпорядження по МОН, «без офіційних осіб і промов»;
-
«Інші діти заздритимуть». Це цитата. Так, вона отак і сказала про
подарунок від військкомата сироті – «діти заздритимуть». Загиблому тату
заздритимуть?! Сирітству заздритимуть?!! Вдовиній долі, копійкам
соцвиплат, залежності від підтримки «заздритимуть»?!! Ах ти ж ***!!!
В
результаті білявий хлопчик, котрого вже ніколи не підніме високо-високо
над усіма сміливий і усміхнений тато, тихо й сумно слухав слова подяки
полковника Олександра Лисенка за рогом школи, подалі від людських очей.
«Щоб ніхто не заздрив».
А на лінійці тим часом урочисто вручав
подарунки іншим дітям бородатий мужик в довгій сукні і золотій
біжутерії. І зустрічали з короваями когось там з райадміністрації. Бо
вони не в камуфляжі. І не до сироти бійця. Їм можна. До них в
(екс-?)директорки Чіхман жодних претензій.
Так от. Я дуже хочу,
щоби ця «директорка», а заодно її завуч і решта педколективу, в котрих в
жодної бюрви не стало совісті й поклику серця наставника захистити
сироту, в жодної не стало педагогічного розуміння і таланту самим
подякувати Іллі за подвиг його тата і розказати дітям, який то високий
чин – віддати життя за рідну землю!.. Отже – я дуже хочу, щоби вони
більше на гарматний постріл не наблизились до жодної дитини! Щоби їх не
взяли громадським туалетом керувати вже ніколи в житті! І мене щиро не
цікавить, як вони виживатимуть і що їстимуть. Бо є священний обов’язок
вчителя. Є громадянська свідомість. Є совість, врешті-решт. І ні,
«християнської моралі» немає – бо вони отаке витворили власне як
християнки, і щасливо всміхались попу при тому. Котрий також нічого
неправильного в ситуації не побачив, а далі гордо стояв при мікрофоні.
Можете
вважати це надмірною жорстокістю. Чи браком терпимості до людей. Але у
кожного є межа. І оце – за моєю межею розуміння, терпіння і будь-чого.
--
Фото взято в тому числі звідси: https://lpl.com.ua/ru/needersato/profile/391 - сторінка допомоги родині Дениса Поповича
Немає коментарів:
Дописати коментар